ВПЛИВ НОРМ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА НА ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ У СФЕРІ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА
Автор(ка)
Мадяр Анастасія Василівна
Ступінь
Магістр
Група
не вказано
Спеціальність
081 Право
Кафедра
Факультет права та міжнародних відносин
Анотація
ВПЛИВ НОРМ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА НА ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ У СФЕРІ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА
Зміст
Актуальність теми. Бажання України інтегруватися до європейського правового простору викликає потребу у відповідних перетвореннях в усіх сферах суспільного життя, адаптації діяльності державних інституцій до найкращих світових зразків. Орієнтація на право Європейського Союзу, яка визначена на Копенгагенському саміті Європейської Ради у червні 1993 р., стає істотним чинником розвитку законодавства України.
У сучасному світі однією з найважливіших складових публічного управління є права людини, оскільки саме в цій сфері сформовано ефективний механізм імплементації як через низку міжнародних договорів універсального та реґіонального характеру, ратифікованих переважною більшістю країн, так і через систему контрольних та правоохоронних органів, а також правозахисних організацій. У широкому розумінні права людини – це невід’ємні властивості, природні можливості розвитку, які визначають міру людської свободи, оскільки права людини – надто складне, багатогранне, філософське, етичне, політологічне й правове поняття. Водночас, права людини – наукова категорія, що характеризує правовий статус людини стосовно держави, її інститутів, посадових осіб, міжурядових та міжнародних організацій, політичних груп, можливості й здатності людини в економічній, соціальній, політичній і культурній сферах.
Процес становлення та розвитку відносин в сфері реалізації, охорони і захисту прав людини поставив актуальне питання про формування нового, сучасного законодавства, що регулює відносини, які виникають в процесі організації, здійснення та реалізації прав людини в зазначеній сфері.
В умовах виходу України на міжнародну арену як самостійної держави і укладення нею великої кількості міжнародних договорів, зокрема з питань прав людини, усі проблеми, пов’язані із впровадженням таких договорів в українську державно-юридичну практику, набувають особливої ваги. Якщо раніше відносини у сфері реалізації, охорони і захисту прав людини регулювалися переважно внутрішньодержавним правом, то зараз вони стали повноцінним об’єктом “опіки” права міжнародного. Це неминуче пов’язано із інтенсифікацією й ускладненням контактів між відповідними нормами міжнародного і національного права. Тому кожна держава повинна створити ефективні юридичні механізми опосередкування таких контактів, а відповідно і реалізації взятих на себе міжнародно-правових зобов’язань щодо прав людини.
Певна правова база, яка регламентує питання впровадження норм міжнародних договорів в законодавство України уже створена, проте вміщені у цих актах правові положення в силу їх загального характеру не можуть повною мірою забезпечити втілення усіх норм ратифікованих Україною міжнародних договорів щодо прав людини в її юридичну практику. Тому існує потреба у більш детальній регламентації процедури виконання державою зобов’язань, які випливають саме з таких міжнародних договорів, оскільки ці договори відзначаються неабиякою специфікою.
Потреба більш детальної регламентації на законодавчому рівні стала особливо необхідною щодо механізму імплементації норм міжнародного права в сфері прав і основних свобод людини та гомадянина, що зумовлено тим, до прикладу як одна з причин, затверджена на міжнародній арені Конвенція про захист прав і основних свобод людини, яка містить високій рівень абстрактності та насичена оціночними поняттями, що спричинило до виникнення численних прецедентів, які сформувалися в ході застосування норм цього акта Європейським судом з прав людини. І це наклало значний відбиток на процес імплементації цього акта в більшості держав-членів Ради Європи.
Таким чином, дослідження зазначеного питання для правотворчої діяльності є актуальним, доцільним і вбачається у тому, що його висновки щодо забезпечення відповідності норм національного права нормам міжнародних договорів зможуть посприяти удосконаленню імплемен-таційного законодавчого процесу.
Дослідження правової природи шляхів імплементації стандартів, закріплених в положеннях міжнародних угод, укладених Україною, мають першочергове значення в рамках реформування вітчизняної системи законодавства, що сприятиме поступовій інтеграції України до Європейського Союзу. Саме тому, в умовах сьогодення, міжнародні угоди набувають першочергового значення в якості джерела та орієнтира вдосконалення цивільного законодавства України.
Отже, питання впровадження та реалізації положень міжнародних договорів на території України, зумовлюють актуальність дослідження проблеми чіткого визначення місця міжнародного права в національній системі права та в ієрархії правових джерел, практики їх застосування в разі колізії з нормами внутрішнього права.
Різні аспекти ролі і місця міжнародного права, його співвідношення з внутрішнім правом досліджували І. Бліщенко, В. Буткевич, М. Буроменський, А. Вишенський, В. Денисов, Д. Левін, І. Лукашук, О. Мережко, Є. Усенко, В. Шаповал та інші. Однак у цих працях здебільшого відображались проблеми міжнародно-правової, а не внутрішньоправової імплементації. Імплементаційних проблем торкалися і деякі представники галузевих юридичних наук, а саме: Ю. Грошевий, В. Дрьомін, І. Клепицький, В. Ковальський, В. Коссак, А. Мавлонов, А. Мацко, А. Мєзяєв та ін. Проте, вищезазначені проблеми не отримали логічного завершення, а тому проблема національної імплементації міжнародних договорів щодо прав людини залишається відкритою та набула надзвичайної гостроти.
Тому кожна держава, зокрема і Україна, повинна чітко закріпити положення щодо місця міжнародного права в національній правовій системі, яке право має пріоритет в процесі правозастосування чи у випадку колізій між нормами міжнародного та національного права для того, щоб зменшити випадки порушення міжнародних зобов’язань в сфері прав і свобод людини та громадянина в процесі правозастосування.
Мета магістерської роботи полягає в здійсненні аналізу співвідношення міжнародної та національної правових систем, зокрема дослідження питання місця міжнародного права в національній правовій системі відповідно до законодавства України, а також ступінь та засади впливу норм міжнародного права на формування законодавства України визначення актуальних проблем та недоліків в цій сфері, а також знайдення можливих шляхів їх вирішення.
Об’єкт дослідження – суспільні відносини, які виникають у процесі взаємодії міжнародної та національної правових систем.
Предметом дослідження є комплекс міжнародних та національних правових норм у сфері прав і свобод людини та громадянина.
Для вирішення поставлених завдань і вирішення сформульованої проблеми в роботі був використаний комплекс методів, таких як: метод узагальнення для висвітлення теоритичних питань стосовно теми дослідження; метод аналізу – використовувався для співставлення норм різних нормативно-правових актів та здійснення аналізу чинного законодавства в цілому; системний підхід; метод індукції та дедукції; гіпотетичний метод, який використовувався в процесі формування шляхів вирішення проблем.
Апробація результатів магістерської роботи.
Результати магістерської роботи опубліковано в збірнику «Наукові розвідки з актуальних проблем публічного та приватного права» (м.Київ, 15 листопада 2017 року) за темою: «Вплив міжнародно-правових актів на формування норм приватного та публічного права україни ».
РОЗДІЛ I. СПІВВІДНОШЕННЯ І ВЗАЄМОДІЯ МІЖНАРОДНОЇ ТА НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРАВОВИХ СИСТЕМ.
1. Співвідношення і взаємодія міжнародної та національної правових систем.
Права людства, націй і народів на існування, розвиток, мир, суверенітет, самовизначення, самозахист, свободу, рівність, світовий правопорядок і безпечне довкілля зумовлюють необхідність створення відповідних міжнародно-правових механізмів для їх забезпечення. Сучасні інтеграційні та глобалізаційні процеси, зміна ставлення до людини зумовили напрацювання міжнародною спільнотою загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та певних стандартів.
Практична потреба визначення співвідношення національного та міжнародного права Тому кожна держава ивно відкрилась перед Україною як новою демократичною правовою державою, зовнішньополітична діяльність якої спрямована на інтеграцію у світову, в тому числі європейську системи міжнародного співробітництва. З позицій сучасного міжнародного права не виникає сумнівів щодо обов’язкової чинності для держав загальноприйнятого принципу «pacta sunt servanda», але загальновизначеним є те, що кожна держава в залежності від свого законодавства самостійно визначає, в який спосіб вона виконуватиме міжнародно-правові зобов’язання. Протягом останнього десятиріччя Україна розвиває та збагачує свою нормативну базу для вирішення питання співвідношення та врегулювання взаємодії міжнародного й національного права з метою приведення національного законодавства у відповідність з покладеними міжнародними зобов’язаннями [1, с. 1157-1158]. Цей процес стрімко еволюціонує і регулюється в сьогоденні положеннями таких нормативно-правових актів українського законодавства, як: Декларація про державний суверенітет України від 16.07.1990 року, Закон України «Про правонаступництво України» від 10.07.1991 року, Закон України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 року та Конституція України.
Першим документом, що заклав фундамент для утвердження України як нового суб'єкта міжнародного права, як за значенням, так і за часом прийняття є Декларація про державний суверенітет України, ухвалена Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 року. Декларація проголошувала державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території і рівноправність у зовнішніх відносинах. Це був перший крок до міжнародного визнання, визнання як держави, і отже, суб'єкта міжнародного права [2].
У Декларації про державний суверенітет України зазначено: «Українська РСР визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права».
Крім того, у ст. IV Декларації "Громадянство Української РСР" закріплено, що всім громадянам УРСР гарантуються права і свободи, передбачені Конституцією УРСР і нормами міжнародного права, що визнані УРСР. Отже, завдяки прийняттю Декларації, світове співтовариство отримало можливість переконатися в тому, що політика незалежної УРСР буде заснована на визнанні теорії примату міжнародного права.
Також важливо зазначити, що декларація є національним не юридичним, а політичним документом, який закріплює норми політичного та морального змісту. У ньому вбачається перевага загальнолюдських цінностей над класовими, а також пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами національного, тобто внутрішньодержавного права. Ще зазначимо, що існує тільки десять «основних принципів міжнародного права», які мають вищу юридичну силу перед внутрішньодержавними нормами права. Тобто йде мова про пріоритет основних принципів міжнародного права над внутрішньодержавним правом. Однак декларація – це політичний акт про наміри, що в майбутньому можуть бути оформлені й відповідно прийняті як правові норми національного законодавства.
У Законі України «Про правонаступництво України» (стаття 7) зазначається, що «Україна є правонаступником прав та обов’язків за міжнародними договорами СРСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки». Положення про «пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права» відсутня. У вищевказаній статті закону йдеться про пріоритет Конституції та додержання національних інтересів країни, які закріплені насамперед у Конституції [3].
У Законі України «Про дію міжнародних договорів на території України» (Закон втратив чинність) було зазначено: «Виходячи з пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних принципів міжнародного права, прагнучи забезпечити непорушність прав і свобод людини… Верховна Рада постановляє: встановити, що укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять невід’ємну частину національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства» [4]. У преамбулі до закону йшла мова про пріоритет загальновизнаних принципів міжнародного права, а в міжнародному праві пріоритет таких імперативних норм щодо інших є дійсно загальновизнаним. Однак законодавець не окреслив їхнього пріоритету відносно норм національного права [1, с. 1162–1163].
В теперішньому законодавстві уже чітко передбачено те, що норми міжнародного права є частиною національного законодавство. Дане положення закріплене ст. 9 Конституції України: “Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.”.
Однак, здійснюючи аналіз Конституції стосовно теми, що розглядається, вітчизняні фахівці та науковці з міжнародного права неодноразово висловлювали критичні зауваження до змісту статті 9 Конституції України. Обґрунтованими, до прикладу, є думка, що в ній не вирішена проблема співвідношення норм внутрішньодержавного законодавства з нормами міжнародного звичаєвого права; загальновизнаними принципами та нормами міжнародного права; міжнародними договорами, які не потребують ратифікації Верховною Радою; обов’язковими рішеннями міжнародних органів та організацій, судових установ тощо. [5, с. 10–11]. Українські фахівці-міжнародники висловлюють також погляди, що існують значні аргументи на користь установлення конституційних норм, котрі регламентують перевагу міжнародного права над національним [6, с. 28], що буде сприяти інтеграції України до міжнародних спільнот. Ці погляди все частіше привертають увагу українськиї вчених-правовиків, проте сьогодення свідчить, що, до прикладу, конституції та/або практика більшості держав-членів Європейського Союзу не передбачає пряму дію або пріоритет норм міжнародного права у своєму внутрішньодержавному праві.
Проаналізувавши судову практику застосування норм міжнародного права, зазначу, що вона поділяється на дві частини – судову практику Конституційного Суду України та судову практику судів загальної юрисдикції, зокрема діяльність Верховного Суду. В п. 7 ст. 7 ЗУ «Про міжнародні договори України», прийнятого 22 грудня 1993 року (Закон втратив чинність) було вказано, що у випадку розбіжностей між договором, який поданий на ратифікацію Верховній Раді Украхни, і Конституцією України повинен надсилатися Конституційному Суду задля отримання висновку про його відповідність Основному Закону, тобто Конституції. Рішення Конституційного Суду являється обов’язковим і не може підлягати оскарженню [7].
В чинному на даний момент законі, який регулює питання стосовно міжнародних договорів, а саме Закон України ”Про міжнародні договори України” від 29 червня 2004 року, уже не передбачена таке положення, як в ст. 7 ЗУ «Про міжнародні договори України», прийнятого 22 грудня 1993 року. Проте, питання стосовно невідповідності норм національного законодавства міжнародним нормам, чинне законодавство регулює статтею 9 Конституції України, яка, як уже зазначалось вище, передбачає “Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України”.
Більш ширше статус міжнародно-правових актів визначено у ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України», який передбачає, що «Чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.»
Отже, підсумком вищезазначеного є те, що ст. 9 закріплює таке положення, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість надана Верховною Радою України є частиною національного законодавства України, тобто порядок застосування таких норм міжнародного права аналогічний до застосування норм внутрішньодержавного права. Проте, як бачимо, на конституційному рівні в Україні не відбувається закріплення пріоритету норм міжнародного права над національним. Дане положення знайшло своє відображення у Законі України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 року. Так, відповідно до статті 19 даного закону якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Тут важливо зазначити, що обов’язковою умовою для надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів є їх відповідність Конституції України. Так, «укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України», чим визначається верховенство Конституції над міжнародними договорами. Верховний Суд України у постанові Пленуму No 9 від 01.11.1996 року дав тлумачення цій статті таким чином: «суд не може застосовувати закон, який регулює правовідносини, інакше як міжнародний договір. У той же час міжнародні договори застосовуються, якщо вони не суперечать Конституції України». Таким чином, при вирішенні питання про співвідношення національного та міжнародного права у Конституції України взято за основу положення так званої моністичної теорії. Тут Основний Закон закріплює положення про включення чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, до національного законодавства як частини, де пріоритетну юридичну силу має Конституція. Вона ж у цьому випадку є гарантом дотримання міжнародно-правових норм, а не навпаки.
Також стосовно ролі Конституційного Суд в цій сфері, то прослідковується у вирішенні й інших питань стосовно ратифікації чи іншої форми надання обов’язковості міжнародних договорів. Так, у мотивувальній частині рішення Конституційного суду у справі стосовно конституційного звернення громадян України щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України, зокрема, зазначається: «Частина перша ст. 55 Конституції України відповідає зобов’язанням України, які виникли, зокрема, у зв’язку з ратифікацією Україною Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Рим, 1950 р.), що згідно зі ст. 9 Конституції України «є частиною національного законодавства України» [8, с. 36].
Пленум Верховного Суду України в п. 4 Постанови № 9 від 01.11.1996 р. наголосив: «Виходячи з положень ст. 9 Конституції України про те, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, суд не може застосувати закон, який регулює правовідносини, що розглядаються, інакше як міжнародний договір. Однак міжнародні договори застосовуються, якщо вони не суперечать Конституції України».
Роль та місце міжнародного права в національній правовій системі залежить також від членства держави в міжнародних та міждержавних об’єднаннях, правового статусу членства, а також принципів здійснення ними своєї діяльності та принципів міжнародного договору. За загальної обов’язковості рішень таких об’єднань значний пріоритет, незважаючи на положення національних конституцій щодо їх верховенства, і навіть верховенство над національними основними законами мають рішення органів Європейського Співтовариства.
На даний момент, в більшості країнах Європейского Союзу, виразно прослідковується тенденція про пріоритет верховенства європейського права над національним. Як зазначають судді Конституційного Суду Іспанії, «в даний час є загальноприйнято те, що комунітарне право в разі конфлікту між ним і внутрішнім правом, включаючи і конституційні норми, має верховенство» [9, с. 116-117]. Здійснюючи аналіз практики Європейського суду з прав людини, хорватський правовик С. Родін дійшов висновку, що авторитет писаної Конституції як вищого джерела права в національній державі послаблений верховенством європейського права. Одним із наслідків цього є те, що національні конституції можуть поступатися і віддавати перевагу застосуванню норм європейського права [10, с. 799].
Взаємозв’язок міжнародного, зокрема європейського, і національного права визначається принципами, напрацьованими Радою Європи та її органами. Це принцип верховенства права Європейського
Співтовариства стосовно права держав-членів Співдружності, зміст якого зводиться до надання європейському праву вищої юридичної сили по відношенню до національного права держав-членів. Це означає, що в разі колізії між нормою європейського права і національного права має пріоритет має перша. Затвердженню цього принципу спонукали рішення Суду ЄС у справі Ван Генд (рішення у справі No 26/62 від 05 лютого 1963 р.), в яокму Суд зазначив, що національний суд не взмозі завдавати шкоди праву Співтовариства шляхом застосування норм національного права, що суперечитимуть європейському праву.
У справі Коста (рішення у справі No 6/64 від 15 липня1964 р.) Суд Європейського Союзу де-факто визнав неправомірними рішення Конституційного Суду Італії від 24.02.1964 р. і 7.03.1964 року, в яких, керуючись положеннями статті 80 Конституції Італії стосовно обов’язкової ратифікації зазначених у ній договорів та теорії дуалізму, Суд вказав, що установчі міжнародні документи мають силу тільки настільки, наскільки вони залежать від акта ратифікації та заходів щодо імплементації. Суд Європейського Союзу у своєму рішенні зазначив, що член Співтовариства не вправі протипоставити прийнятому та схваленому ним правопорядку власні односторонні дії та акти. Всупереч цим мотивам Суд Європейського Союзу у своєму рішенні зазначив, що держави-учасниці надали Співтовариству певні суверенні права, а тому, і верховенство в певних галузях. Окрім цього, обов’язкова сила та однозначне застосування та тлумачення права Співтовариства будуть поставлені під сумнів, якщо кожна з держав-учасниць буде вирішувати питання щодо застосування прав Співтовариства на власний розсуд. Схожі позиції стосовно неможливості протипоставлення праву Співтовариства будь-яких національних конституційних актів Суд Європейського Союзу зазначив ще у декількох рішеннях. Отже, таким чином, принцип верховенства європейського права означає, що воно має вищу юридичну силу ніж всі внутрішньодержавні нормативно-правові акти незалежно від того, коли вони були прийняті.
Черговим принципом є пряма дія права Співтовариства в державі-учасниці, що означає обов’язкове та безпосереднє застосування актів Співтовариства національною адміністрацією та судами незалежно від згоди та умов, що встановлені державою-учасницею.
Принцип інтеграції означає інкорпорацію норм права Співтовариства, а не всього європейського права в національні правові системи держав-учасниць, унаслідок чого вони стають інтегральною складовою цих систем.
Нарешті, принцип юрисдикційної захищеності означає імперативну обов’язковість для всіх судових органів держав-учасниць та судових установ Співтовариства забезпечити застосування права Співтовариства також максимально ефективний захист прав та інтересів, які виникають на його основі [11, с. 55–73].
І. Лукашук також зазначає, що суд Європейського Союзу та вищі суди держав-членів визначили, що конституційне право не виключається із загального правила щодо пріоритетності права Союзу тільки в тих питаннях, що належать до його компетенції [12, с. 121].
Щодо місця міжнародного права в національній правовій системі і його співвідношення з внутрішнім правом загальновідомими важливим є висвітлити теорії різних науковців-правовиків. В загальному виділяють дві теорії: моністична і дуалістична.
Зміст першої, тобто моністичної, полягає у визнанні єдності міжнародної та національної правових систем як складових однієї єдиної правової системи.
Начало такої концепції з'явилося на початку XIX ст. та було розвинене в другій половині XIX — на початку XX ст. При цьому між прихильниками цієї теорії не існувало одностайності у визначенні пріоритетів джерел у правовій системі. Деякі прихильники моністичної теорії виходять із верховенства національного права держави, інші — з верховенства міжнародного права.
Моністична теорія примату національного права одержала поширення переважно у працях німецьких правовиків і згодом знайшла відображення в зовнішньополітичних концепціях Третього рейху. Ця теорія була підтримана офіційною радянською доктриною в 20-40-ві роки XX ст. Концепція примату національного права ґрунтується на поглядах Гегеля, який вбачав у державі «абсолютну владу». Як наслідок абсолютним визнається і внутрішньодержавне право. Тому прихильники примату внутрішньодержавного права розглядають міжнародне право як складову частину національних правових систем.
Прихильники дуалістичної теорії співвідношення міжнародного і внутрішнього права виходять з їх самостійності і відповідного використання: міжнародного права – міжнародними організаціями, судами, інститутами, а внутрішнього права – національними органами, організаціями, громадянами. На їхню думку, для застосування державними органами норм міжнародного права ці норми мають бути інкорпоровані, трансформовані, делеговані або в іншій формі імплементовані у внутрішнє право.
Дуалістична теорія виникла наприкінці XIX ст. Одним із її основоположників був відомий німецький юрист Г. Триппель. Згодом теорія була розвинута Д. Анцилотті, Д. Фіцморисом і набула багато прихильників. Саме ця теорія домінувала в офіційній радянській правовій доктрині з другої половини 50-х років XX ст.
Дуалізм не заперечує і не виключає дотримання державами своїх міжнародно-правових зобов'язань. Однак для цього необхідно використання спеціальних законодавчих процедур, завдяки яким лише й можлива імплементація (перетворення) норм міжнародного права на норми внутрішнього права. У результаті держава одержує унікальну можливість вести свого роду подвійне життя: одне — в галузі міжнародно-правових відносин, інше — внутрішнє. Держава не обов'язково зловживатиме таким «роздвоєнням особистості». В умовах демократичного політичного режиму виконавчій і законодавчій владі складно укладати міжнародні договори без подальшої імплементації у внутрішньому праві. Відповідним внутрішньодержавним процедурам, як правило, присвячене досить деталізоване законодавство. Інакше стоять справи в умовах тоталітаризму, де розрив між міжнародно-правовими зобов'язаннями та національним законодавством може бути величезним.
Негативним наслідком дуалізму в радянській правовій практиці виявився високий рівень міжнародно-правового нігілізму в пострадянських державах.
Дехто з науковців у межах моністичної та дуалістичної теорій виокремлює більш детальні: плюралістичну – існування двох окремих, незалежних одна від одної міжнародної та національної правових систем; моністичну теорію розглядають в аспектах верховенства внутрішньодержавного права над міжнародним і, навпаки, міжнародного права над внутрішньодержавним; теорію координації – верховенство кожного права міжнародного і внутрішньодержавного у відповідній сфері і їх складні взаємовідносини; дуалістичну – міжнародне і внутрішньодержавне право є самостійними, рівноправними і взаємозалежними [13, с. 245–265].
Конституційне регулювання місця та співвідношення міжнародного і внутрішнього державного права залежить від різних чинників, зокрема намагання зберегти державний суверенітет у законотворчості, членства в міжнародних і міждержавних об’єднаннях, стану демократизму і правової культури суспільства, політичного режиму. Однією з тенденцій сучасного конституціоналізму є віддання переваги теорії монізму щодо співвідношення міжнародного і національного права. При цьому вона характеризується збереженням верховенства основного закону держави, з визнанням пріоритету міжнародного права чи окремих елементів його системи над національним або без визначення на конституційному рівні домінуючої ролі відповідного права, а також поєднанням моністичної і дуалістичної теорій.
Аналізуючи законодавство України, Конституція України бере до уваги моністичну теорію, позаяк Основний Закон фіксує положення про включення чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою, до національного законодавства як його частини, де пріоритетну, найвищу юридичну силу має Конституція. Їхнє виконання передбачається в порядку, встановленому для норм національного права. Тож фіксується положення про те, що власне Конституція є гарантом додержання міжнародного права в національному правопорядку, а не навпаки. З цього приводу необхідно також зазначити, що зміст частини 2 статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України», де йдеться про безумовний примат правил міжнародного договору над правилами національного закону, не відповідає чинним конституційним вимогам статей 8, 9 і має бути приведений у відповідність із ними [14, с. 88–94]. Подібні норми є в конституціях інших європейських країн. Наприклад, у статтях 96.1, 95.1 Конституції Іспанії 1978 року йдеться, що законно укладені та офіційно опубліковані в Іспанії міжнародні договори становлять частину її національного законодавства, а укладенню міжнародного договору, який містить норми, що суперечать Конституції, має передувати перегляд останньої.
Співвідношення національного і міжнародного права - це завжди відносини зв'язку і зворотних зв'язків, що утворюють у комплексі взаємодію самостійних систем.
Національне (внутрішньодержавне) і міжнародне право є самостійними, але взаємопов'язаними системами права. Якщо національне право регулює відносини всередині країни, то за допомогою норм міжнародного права регулюються відносини між державами та іншими його суб'єктами, узгоджуються ці відносини, і лише в разі потреби забезпечуються колективним примусом. Як норми міжнародного права не мають безпосередньої дії в національному праві держав-учасниць міжнародного співтовариства, так і норми національного (внутрішньодержавного) права не застосовуються у міжнародно-правовій сфері.
Можна виділити такі форми взаємодії національного і міжнародного права:
1) національне право служить своєрідним джерелом міжнародного права, оскільки норми останнього створюються в результаті угоди між його суб'єктами - суверенними державами, переважно з метою задоволення національних інтересів. Національне право визначає організацію і діяльність держави, її політику не тільки всередині країни, а й на міжнародній арені; через зовнішню політику і дипломатію затверджує правові норми і принципи, закріплені в моральній свідомості свого народу, вітчизняних нормативно-правових актах і тим впливає на міжнародне право. Необхідність об'єднати потенціал двох систем (національної і міжнародної) у справі досягнення та охорони вищих цінностей людської цивілізації вимагає від зовнішньополітичної діяльності кожної держави привносити в міжнародне право успіхи національного права, з урахуванням яких воно оновлюється. Норми національного права, що відображають національні звичаї, традиції і є об'єктивними закономірностями соціального буття, будучи трансформованими в норми міжнародного права, слугують джерелами міжнародного права, зокрема сприяють виникненню міжнародних звичаїв.
За структурою міжнародне право наближається до структури національної системи права (поділ на приватне і публічне, наявність галузей права - економічне, космічне, повітряне, морське, охорони довкілля, кримінальне право та ін.);
2) міжнародне право, його норми і принципи визначають ідейну і нормативну основу національного права. Загальнолюдські принципи і норми, що містяться в міжнародному праві, вимагають від національного права, законів країни бути їх хранителями. Норми права, перш ніж стати частиною національного права, перевіряються на відповідність загальнолюдським цінностям, що містяться в міжнародному праві. Конституції ряду держав закріплюють основні принципи і норми міжнародного права, створюють юридичні гарантії того, що ці принципи і норми будуть враховані державними органами і посадовими особами у внутрішньому житті країни.
У процесі укладення державою різних міжнародних договорів (угод, конвенцій), підписання міжнародних декларацій, вступу в міжнародні організації (вступ України до Ради Європи) національне право збагачується за рахунок міжнародного. Прикладом зв'язку між національним і міжнародним правом є фундаментальна засада міжнародного права pacta sunt servanta ("договорів треба дотримуватися"). Застосування норм міжнародного права у внутрішньодержавній сфері зумовлене принципом сумлінного виконання міжнародних зобов'язань (bona fides), а також формулою статті 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів: "Учасниця не може посилатися на положення свого внутрішнього права як виправдання щодо невиконаного нею договору". За допомогою міжнародних договорів, угод відбувається уніфікація ряду галузей внутрішньодержавного права, тобто приведення до єдності правових норм, що діють у межах різних держав і державних утворень. Наприклад, держава за допомогою норм міжнародного права встановлює ширину територіального моря або стандарти охорони навколишнього середовища чи прав людини, тобто у такий спосіб реалізує і конкретизує норми міжнародного права. Норми внутрішньодержавного права нерідко коригуються при вступі держав у міжнародні і європейські організації. Так, при вступі України до Ради Європи поряд з ратифікацією Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод як обов'язкова умова була висунута ратифікація протоколу до конвенції про скасування норми, що санкціонує страту.
Захист прав людини на внутрішньодержавному рівні менш ефективний, якщо внутрішнє право не відкрите нормам і принципам міжнародного права. У національному праві мають законодавчо закріплюватися дія норм міжнародного права та умови їх реалізації. Принципи співвідношення національного і міжнародного права:
1) принцип пріоритету міжнародного права (міжнародних договорів) над національним - передбачає, що при їх розбіжності застосовуються норми міжнародного права (договору). Цей принцип приймається державами або в законодавчому порядку, або на практиці. Так, у США міжнародний договір, як і Конституцію й закони держави, що видані на її виконання, віднесено до вищих законів країни. У конституціях ряду країн (Німеччини, Греції, Болгарії, Іспанії, Киргизстану, РФ, Литви, Вірменії та ін.) визначено міжнародні договори як складову частину правової системи (або права, або законодавства). Пріоритет міжнародного права перед національним правом супроводжується відповідальністю держави за виконання міжнародно-правових норм і рішень;
2) принцип пріоритету національного права над міжнародним - передбачає, що при розбіжності норм міжнародного і національного права застосовуються норми національного права, оскільки міжнародне право розцінюється як поєднання міжнародно-правових норм різних держав. Вважається, що норми міжнародного права застосовуються у тому випадку, якщо вони не суперечать національному праву;
3) принцип дуалізму - передбачає взаємодію обох систем права (національного і міжнародного), оскільки ґрунтується на визнанні їх наявності.
Сьогодні більшість науковців-правовиків схиляються до думки, що на даний час діє принцип пріоритету міжнародного права (договору) над національним, якщо його норми визнані державою в законодавчому порядку [13, с. 267]. Проте, дане питання є спірним між науковцями та немає чіткого визначення, яке ж право є пріоритетним та вищим, що зумовлює потребу подальшого дослідження та вивчення даного питання.
1.2. Особливості впливу міжнародного права на розвиток, формування та функціонування національного права України.
Питання щодо співвідношення норм міжнародного і національного права, їх юрид
У сучасному світі однією з найважливіших складових публічного управління є права людини, оскільки саме в цій сфері сформовано ефективний механізм імплементації як через низку міжнародних договорів універсального та реґіонального характеру, ратифікованих переважною більшістю країн, так і через систему контрольних та правоохоронних органів, а також правозахисних організацій. У широкому розумінні права людини – це невід’ємні властивості, природні можливості розвитку, які визначають міру людської свободи, оскільки права людини – надто складне, багатогранне, філософське, етичне, політологічне й правове поняття. Водночас, права людини – наукова категорія, що характеризує правовий статус людини стосовно держави, її інститутів, посадових осіб, міжурядових та міжнародних організацій, політичних груп, можливості й здатності людини в економічній, соціальній, політичній і культурній сферах.
Процес становлення та розвитку відносин в сфері реалізації, охорони і захисту прав людини поставив актуальне питання про формування нового, сучасного законодавства, що регулює відносини, які виникають в процесі організації, здійснення та реалізації прав людини в зазначеній сфері.
В умовах виходу України на міжнародну арену як самостійної держави і укладення нею великої кількості міжнародних договорів, зокрема з питань прав людини, усі проблеми, пов’язані із впровадженням таких договорів в українську державно-юридичну практику, набувають особливої ваги. Якщо раніше відносини у сфері реалізації, охорони і захисту прав людини регулювалися переважно внутрішньодержавним правом, то зараз вони стали повноцінним об’єктом “опіки” права міжнародного. Це неминуче пов’язано із інтенсифікацією й ускладненням контактів між відповідними нормами міжнародного і національного права. Тому кожна держава повинна створити ефективні юридичні механізми опосередкування таких контактів, а відповідно і реалізації взятих на себе міжнародно-правових зобов’язань щодо прав людини.
Певна правова база, яка регламентує питання впровадження норм міжнародних договорів в законодавство України уже створена, проте вміщені у цих актах правові положення в силу їх загального характеру не можуть повною мірою забезпечити втілення усіх норм ратифікованих Україною міжнародних договорів щодо прав людини в її юридичну практику. Тому існує потреба у більш детальній регламентації процедури виконання державою зобов’язань, які випливають саме з таких міжнародних договорів, оскільки ці договори відзначаються неабиякою специфікою.
Потреба більш детальної регламентації на законодавчому рівні стала особливо необхідною щодо механізму імплементації норм міжнародного права в сфері прав і основних свобод людини та гомадянина, що зумовлено тим, до прикладу як одна з причин, затверджена на міжнародній арені Конвенція про захист прав і основних свобод людини, яка містить високій рівень абстрактності та насичена оціночними поняттями, що спричинило до виникнення численних прецедентів, які сформувалися в ході застосування норм цього акта Європейським судом з прав людини. І це наклало значний відбиток на процес імплементації цього акта в більшості держав-членів Ради Європи.
Таким чином, дослідження зазначеного питання для правотворчої діяльності є актуальним, доцільним і вбачається у тому, що його висновки щодо забезпечення відповідності норм національного права нормам міжнародних договорів зможуть посприяти удосконаленню імплемен-таційного законодавчого процесу.
Дослідження правової природи шляхів імплементації стандартів, закріплених в положеннях міжнародних угод, укладених Україною, мають першочергове значення в рамках реформування вітчизняної системи законодавства, що сприятиме поступовій інтеграції України до Європейського Союзу. Саме тому, в умовах сьогодення, міжнародні угоди набувають першочергового значення в якості джерела та орієнтира вдосконалення цивільного законодавства України.
Отже, питання впровадження та реалізації положень міжнародних договорів на території України, зумовлюють актуальність дослідження проблеми чіткого визначення місця міжнародного права в національній системі права та в ієрархії правових джерел, практики їх застосування в разі колізії з нормами внутрішнього права.
Різні аспекти ролі і місця міжнародного права, його співвідношення з внутрішнім правом досліджували І. Бліщенко, В. Буткевич, М. Буроменський, А. Вишенський, В. Денисов, Д. Левін, І. Лукашук, О. Мережко, Є. Усенко, В. Шаповал та інші. Однак у цих працях здебільшого відображались проблеми міжнародно-правової, а не внутрішньоправової імплементації. Імплементаційних проблем торкалися і деякі представники галузевих юридичних наук, а саме: Ю. Грошевий, В. Дрьомін, І. Клепицький, В. Ковальський, В. Коссак, А. Мавлонов, А. Мацко, А. Мєзяєв та ін. Проте, вищезазначені проблеми не отримали логічного завершення, а тому проблема національної імплементації міжнародних договорів щодо прав людини залишається відкритою та набула надзвичайної гостроти.
Тому кожна держава, зокрема і Україна, повинна чітко закріпити положення щодо місця міжнародного права в національній правовій системі, яке право має пріоритет в процесі правозастосування чи у випадку колізій між нормами міжнародного та національного права для того, щоб зменшити випадки порушення міжнародних зобов’язань в сфері прав і свобод людини та громадянина в процесі правозастосування.
Мета магістерської роботи полягає в здійсненні аналізу співвідношення міжнародної та національної правових систем, зокрема дослідження питання місця міжнародного права в національній правовій системі відповідно до законодавства України, а також ступінь та засади впливу норм міжнародного права на формування законодавства України визначення актуальних проблем та недоліків в цій сфері, а також знайдення можливих шляхів їх вирішення.
Об’єкт дослідження – суспільні відносини, які виникають у процесі взаємодії міжнародної та національної правових систем.
Предметом дослідження є комплекс міжнародних та національних правових норм у сфері прав і свобод людини та громадянина.
Для вирішення поставлених завдань і вирішення сформульованої проблеми в роботі був використаний комплекс методів, таких як: метод узагальнення для висвітлення теоритичних питань стосовно теми дослідження; метод аналізу – використовувався для співставлення норм різних нормативно-правових актів та здійснення аналізу чинного законодавства в цілому; системний підхід; метод індукції та дедукції; гіпотетичний метод, який використовувався в процесі формування шляхів вирішення проблем.
Апробація результатів магістерської роботи.
Результати магістерської роботи опубліковано в збірнику «Наукові розвідки з актуальних проблем публічного та приватного права» (м.Київ, 15 листопада 2017 року) за темою: «Вплив міжнародно-правових актів на формування норм приватного та публічного права україни ».
РОЗДІЛ I. СПІВВІДНОШЕННЯ І ВЗАЄМОДІЯ МІЖНАРОДНОЇ ТА НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРАВОВИХ СИСТЕМ.
1. Співвідношення і взаємодія міжнародної та національної правових систем.
Права людства, націй і народів на існування, розвиток, мир, суверенітет, самовизначення, самозахист, свободу, рівність, світовий правопорядок і безпечне довкілля зумовлюють необхідність створення відповідних міжнародно-правових механізмів для їх забезпечення. Сучасні інтеграційні та глобалізаційні процеси, зміна ставлення до людини зумовили напрацювання міжнародною спільнотою загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та певних стандартів.
Практична потреба визначення співвідношення національного та міжнародного права Тому кожна держава ивно відкрилась перед Україною як новою демократичною правовою державою, зовнішньополітична діяльність якої спрямована на інтеграцію у світову, в тому числі європейську системи міжнародного співробітництва. З позицій сучасного міжнародного права не виникає сумнівів щодо обов’язкової чинності для держав загальноприйнятого принципу «pacta sunt servanda», але загальновизначеним є те, що кожна держава в залежності від свого законодавства самостійно визначає, в який спосіб вона виконуватиме міжнародно-правові зобов’язання. Протягом останнього десятиріччя Україна розвиває та збагачує свою нормативну базу для вирішення питання співвідношення та врегулювання взаємодії міжнародного й національного права з метою приведення національного законодавства у відповідність з покладеними міжнародними зобов’язаннями [1, с. 1157-1158]. Цей процес стрімко еволюціонує і регулюється в сьогоденні положеннями таких нормативно-правових актів українського законодавства, як: Декларація про державний суверенітет України від 16.07.1990 року, Закон України «Про правонаступництво України» від 10.07.1991 року, Закон України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 року та Конституція України.
Першим документом, що заклав фундамент для утвердження України як нового суб'єкта міжнародного права, як за значенням, так і за часом прийняття є Декларація про державний суверенітет України, ухвалена Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 року. Декларація проголошувала державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території і рівноправність у зовнішніх відносинах. Це був перший крок до міжнародного визнання, визнання як держави, і отже, суб'єкта міжнародного права [2].
У Декларації про державний суверенітет України зазначено: «Українська РСР визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права».
Крім того, у ст. IV Декларації "Громадянство Української РСР" закріплено, що всім громадянам УРСР гарантуються права і свободи, передбачені Конституцією УРСР і нормами міжнародного права, що визнані УРСР. Отже, завдяки прийняттю Декларації, світове співтовариство отримало можливість переконатися в тому, що політика незалежної УРСР буде заснована на визнанні теорії примату міжнародного права.
Також важливо зазначити, що декларація є національним не юридичним, а політичним документом, який закріплює норми політичного та морального змісту. У ньому вбачається перевага загальнолюдських цінностей над класовими, а також пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами національного, тобто внутрішньодержавного права. Ще зазначимо, що існує тільки десять «основних принципів міжнародного права», які мають вищу юридичну силу перед внутрішньодержавними нормами права. Тобто йде мова про пріоритет основних принципів міжнародного права над внутрішньодержавним правом. Однак декларація – це політичний акт про наміри, що в майбутньому можуть бути оформлені й відповідно прийняті як правові норми національного законодавства.
У Законі України «Про правонаступництво України» (стаття 7) зазначається, що «Україна є правонаступником прав та обов’язків за міжнародними договорами СРСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки». Положення про «пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права» відсутня. У вищевказаній статті закону йдеться про пріоритет Конституції та додержання національних інтересів країни, які закріплені насамперед у Конституції [3].
У Законі України «Про дію міжнародних договорів на території України» (Закон втратив чинність) було зазначено: «Виходячи з пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних принципів міжнародного права, прагнучи забезпечити непорушність прав і свобод людини… Верховна Рада постановляє: встановити, що укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять невід’ємну частину національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства» [4]. У преамбулі до закону йшла мова про пріоритет загальновизнаних принципів міжнародного права, а в міжнародному праві пріоритет таких імперативних норм щодо інших є дійсно загальновизнаним. Однак законодавець не окреслив їхнього пріоритету відносно норм національного права [1, с. 1162–1163].
В теперішньому законодавстві уже чітко передбачено те, що норми міжнародного права є частиною національного законодавство. Дане положення закріплене ст. 9 Конституції України: “Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.”.
Однак, здійснюючи аналіз Конституції стосовно теми, що розглядається, вітчизняні фахівці та науковці з міжнародного права неодноразово висловлювали критичні зауваження до змісту статті 9 Конституції України. Обґрунтованими, до прикладу, є думка, що в ній не вирішена проблема співвідношення норм внутрішньодержавного законодавства з нормами міжнародного звичаєвого права; загальновизнаними принципами та нормами міжнародного права; міжнародними договорами, які не потребують ратифікації Верховною Радою; обов’язковими рішеннями міжнародних органів та організацій, судових установ тощо. [5, с. 10–11]. Українські фахівці-міжнародники висловлюють також погляди, що існують значні аргументи на користь установлення конституційних норм, котрі регламентують перевагу міжнародного права над національним [6, с. 28], що буде сприяти інтеграції України до міжнародних спільнот. Ці погляди все частіше привертають увагу українськиї вчених-правовиків, проте сьогодення свідчить, що, до прикладу, конституції та/або практика більшості держав-членів Європейського Союзу не передбачає пряму дію або пріоритет норм міжнародного права у своєму внутрішньодержавному праві.
Проаналізувавши судову практику застосування норм міжнародного права, зазначу, що вона поділяється на дві частини – судову практику Конституційного Суду України та судову практику судів загальної юрисдикції, зокрема діяльність Верховного Суду. В п. 7 ст. 7 ЗУ «Про міжнародні договори України», прийнятого 22 грудня 1993 року (Закон втратив чинність) було вказано, що у випадку розбіжностей між договором, який поданий на ратифікацію Верховній Раді Украхни, і Конституцією України повинен надсилатися Конституційному Суду задля отримання висновку про його відповідність Основному Закону, тобто Конституції. Рішення Конституційного Суду являється обов’язковим і не може підлягати оскарженню [7].
В чинному на даний момент законі, який регулює питання стосовно міжнародних договорів, а саме Закон України ”Про міжнародні договори України” від 29 червня 2004 року, уже не передбачена таке положення, як в ст. 7 ЗУ «Про міжнародні договори України», прийнятого 22 грудня 1993 року. Проте, питання стосовно невідповідності норм національного законодавства міжнародним нормам, чинне законодавство регулює статтею 9 Конституції України, яка, як уже зазначалось вище, передбачає “Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України”.
Більш ширше статус міжнародно-правових актів визначено у ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України», який передбачає, що «Чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.»
Отже, підсумком вищезазначеного є те, що ст. 9 закріплює таке положення, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість надана Верховною Радою України є частиною національного законодавства України, тобто порядок застосування таких норм міжнародного права аналогічний до застосування норм внутрішньодержавного права. Проте, як бачимо, на конституційному рівні в Україні не відбувається закріплення пріоритету норм міжнародного права над національним. Дане положення знайшло своє відображення у Законі України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 року. Так, відповідно до статті 19 даного закону якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Тут важливо зазначити, що обов’язковою умовою для надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів є їх відповідність Конституції України. Так, «укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України», чим визначається верховенство Конституції над міжнародними договорами. Верховний Суд України у постанові Пленуму No 9 від 01.11.1996 року дав тлумачення цій статті таким чином: «суд не може застосовувати закон, який регулює правовідносини, інакше як міжнародний договір. У той же час міжнародні договори застосовуються, якщо вони не суперечать Конституції України». Таким чином, при вирішенні питання про співвідношення національного та міжнародного права у Конституції України взято за основу положення так званої моністичної теорії. Тут Основний Закон закріплює положення про включення чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, до національного законодавства як частини, де пріоритетну юридичну силу має Конституція. Вона ж у цьому випадку є гарантом дотримання міжнародно-правових норм, а не навпаки.
Також стосовно ролі Конституційного Суд в цій сфері, то прослідковується у вирішенні й інших питань стосовно ратифікації чи іншої форми надання обов’язковості міжнародних договорів. Так, у мотивувальній частині рішення Конституційного суду у справі стосовно конституційного звернення громадян України щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України, зокрема, зазначається: «Частина перша ст. 55 Конституції України відповідає зобов’язанням України, які виникли, зокрема, у зв’язку з ратифікацією Україною Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Рим, 1950 р.), що згідно зі ст. 9 Конституції України «є частиною національного законодавства України» [8, с. 36].
Пленум Верховного Суду України в п. 4 Постанови № 9 від 01.11.1996 р. наголосив: «Виходячи з положень ст. 9 Конституції України про те, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, суд не може застосувати закон, який регулює правовідносини, що розглядаються, інакше як міжнародний договір. Однак міжнародні договори застосовуються, якщо вони не суперечать Конституції України».
Роль та місце міжнародного права в національній правовій системі залежить також від членства держави в міжнародних та міждержавних об’єднаннях, правового статусу членства, а також принципів здійснення ними своєї діяльності та принципів міжнародного договору. За загальної обов’язковості рішень таких об’єднань значний пріоритет, незважаючи на положення національних конституцій щодо їх верховенства, і навіть верховенство над національними основними законами мають рішення органів Європейського Співтовариства.
На даний момент, в більшості країнах Європейского Союзу, виразно прослідковується тенденція про пріоритет верховенства європейського права над національним. Як зазначають судді Конституційного Суду Іспанії, «в даний час є загальноприйнято те, що комунітарне право в разі конфлікту між ним і внутрішнім правом, включаючи і конституційні норми, має верховенство» [9, с. 116-117]. Здійснюючи аналіз практики Європейського суду з прав людини, хорватський правовик С. Родін дійшов висновку, що авторитет писаної Конституції як вищого джерела права в національній державі послаблений верховенством європейського права. Одним із наслідків цього є те, що національні конституції можуть поступатися і віддавати перевагу застосуванню норм європейського права [10, с. 799].
Взаємозв’язок міжнародного, зокрема європейського, і національного права визначається принципами, напрацьованими Радою Європи та її органами. Це принцип верховенства права Європейського
Співтовариства стосовно права держав-членів Співдружності, зміст якого зводиться до надання європейському праву вищої юридичної сили по відношенню до національного права держав-членів. Це означає, що в разі колізії між нормою європейського права і національного права має пріоритет має перша. Затвердженню цього принципу спонукали рішення Суду ЄС у справі Ван Генд (рішення у справі No 26/62 від 05 лютого 1963 р.), в яокму Суд зазначив, що національний суд не взмозі завдавати шкоди праву Співтовариства шляхом застосування норм національного права, що суперечитимуть європейському праву.
У справі Коста (рішення у справі No 6/64 від 15 липня1964 р.) Суд Європейського Союзу де-факто визнав неправомірними рішення Конституційного Суду Італії від 24.02.1964 р. і 7.03.1964 року, в яких, керуючись положеннями статті 80 Конституції Італії стосовно обов’язкової ратифікації зазначених у ній договорів та теорії дуалізму, Суд вказав, що установчі міжнародні документи мають силу тільки настільки, наскільки вони залежать від акта ратифікації та заходів щодо імплементації. Суд Європейського Союзу у своєму рішенні зазначив, що член Співтовариства не вправі протипоставити прийнятому та схваленому ним правопорядку власні односторонні дії та акти. Всупереч цим мотивам Суд Європейського Союзу у своєму рішенні зазначив, що держави-учасниці надали Співтовариству певні суверенні права, а тому, і верховенство в певних галузях. Окрім цього, обов’язкова сила та однозначне застосування та тлумачення права Співтовариства будуть поставлені під сумнів, якщо кожна з держав-учасниць буде вирішувати питання щодо застосування прав Співтовариства на власний розсуд. Схожі позиції стосовно неможливості протипоставлення праву Співтовариства будь-яких національних конституційних актів Суд Європейського Союзу зазначив ще у декількох рішеннях. Отже, таким чином, принцип верховенства європейського права означає, що воно має вищу юридичну силу ніж всі внутрішньодержавні нормативно-правові акти незалежно від того, коли вони були прийняті.
Черговим принципом є пряма дія права Співтовариства в державі-учасниці, що означає обов’язкове та безпосереднє застосування актів Співтовариства національною адміністрацією та судами незалежно від згоди та умов, що встановлені державою-учасницею.
Принцип інтеграції означає інкорпорацію норм права Співтовариства, а не всього європейського права в національні правові системи держав-учасниць, унаслідок чого вони стають інтегральною складовою цих систем.
Нарешті, принцип юрисдикційної захищеності означає імперативну обов’язковість для всіх судових органів держав-учасниць та судових установ Співтовариства забезпечити застосування права Співтовариства також максимально ефективний захист прав та інтересів, які виникають на його основі [11, с. 55–73].
І. Лукашук також зазначає, що суд Європейського Союзу та вищі суди держав-членів визначили, що конституційне право не виключається із загального правила щодо пріоритетності права Союзу тільки в тих питаннях, що належать до його компетенції [12, с. 121].
Щодо місця міжнародного права в національній правовій системі і його співвідношення з внутрішнім правом загальновідомими важливим є висвітлити теорії різних науковців-правовиків. В загальному виділяють дві теорії: моністична і дуалістична.
Зміст першої, тобто моністичної, полягає у визнанні єдності міжнародної та національної правових систем як складових однієї єдиної правової системи.
Начало такої концепції з'явилося на початку XIX ст. та було розвинене в другій половині XIX — на початку XX ст. При цьому між прихильниками цієї теорії не існувало одностайності у визначенні пріоритетів джерел у правовій системі. Деякі прихильники моністичної теорії виходять із верховенства національного права держави, інші — з верховенства міжнародного права.
Моністична теорія примату національного права одержала поширення переважно у працях німецьких правовиків і згодом знайшла відображення в зовнішньополітичних концепціях Третього рейху. Ця теорія була підтримана офіційною радянською доктриною в 20-40-ві роки XX ст. Концепція примату національного права ґрунтується на поглядах Гегеля, який вбачав у державі «абсолютну владу». Як наслідок абсолютним визнається і внутрішньодержавне право. Тому прихильники примату внутрішньодержавного права розглядають міжнародне право як складову частину національних правових систем.
Прихильники дуалістичної теорії співвідношення міжнародного і внутрішнього права виходять з їх самостійності і відповідного використання: міжнародного права – міжнародними організаціями, судами, інститутами, а внутрішнього права – національними органами, організаціями, громадянами. На їхню думку, для застосування державними органами норм міжнародного права ці норми мають бути інкорпоровані, трансформовані, делеговані або в іншій формі імплементовані у внутрішнє право.
Дуалістична теорія виникла наприкінці XIX ст. Одним із її основоположників був відомий німецький юрист Г. Триппель. Згодом теорія була розвинута Д. Анцилотті, Д. Фіцморисом і набула багато прихильників. Саме ця теорія домінувала в офіційній радянській правовій доктрині з другої половини 50-х років XX ст.
Дуалізм не заперечує і не виключає дотримання державами своїх міжнародно-правових зобов'язань. Однак для цього необхідно використання спеціальних законодавчих процедур, завдяки яким лише й можлива імплементація (перетворення) норм міжнародного права на норми внутрішнього права. У результаті держава одержує унікальну можливість вести свого роду подвійне життя: одне — в галузі міжнародно-правових відносин, інше — внутрішнє. Держава не обов'язково зловживатиме таким «роздвоєнням особистості». В умовах демократичного політичного режиму виконавчій і законодавчій владі складно укладати міжнародні договори без подальшої імплементації у внутрішньому праві. Відповідним внутрішньодержавним процедурам, як правило, присвячене досить деталізоване законодавство. Інакше стоять справи в умовах тоталітаризму, де розрив між міжнародно-правовими зобов'язаннями та національним законодавством може бути величезним.
Негативним наслідком дуалізму в радянській правовій практиці виявився високий рівень міжнародно-правового нігілізму в пострадянських державах.
Дехто з науковців у межах моністичної та дуалістичної теорій виокремлює більш детальні: плюралістичну – існування двох окремих, незалежних одна від одної міжнародної та національної правових систем; моністичну теорію розглядають в аспектах верховенства внутрішньодержавного права над міжнародним і, навпаки, міжнародного права над внутрішньодержавним; теорію координації – верховенство кожного права міжнародного і внутрішньодержавного у відповідній сфері і їх складні взаємовідносини; дуалістичну – міжнародне і внутрішньодержавне право є самостійними, рівноправними і взаємозалежними [13, с. 245–265].
Конституційне регулювання місця та співвідношення міжнародного і внутрішнього державного права залежить від різних чинників, зокрема намагання зберегти державний суверенітет у законотворчості, членства в міжнародних і міждержавних об’єднаннях, стану демократизму і правової культури суспільства, політичного режиму. Однією з тенденцій сучасного конституціоналізму є віддання переваги теорії монізму щодо співвідношення міжнародного і національного права. При цьому вона характеризується збереженням верховенства основного закону держави, з визнанням пріоритету міжнародного права чи окремих елементів його системи над національним або без визначення на конституційному рівні домінуючої ролі відповідного права, а також поєднанням моністичної і дуалістичної теорій.
Аналізуючи законодавство України, Конституція України бере до уваги моністичну теорію, позаяк Основний Закон фіксує положення про включення чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою, до національного законодавства як його частини, де пріоритетну, найвищу юридичну силу має Конституція. Їхнє виконання передбачається в порядку, встановленому для норм національного права. Тож фіксується положення про те, що власне Конституція є гарантом додержання міжнародного права в національному правопорядку, а не навпаки. З цього приводу необхідно також зазначити, що зміст частини 2 статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України», де йдеться про безумовний примат правил міжнародного договору над правилами національного закону, не відповідає чинним конституційним вимогам статей 8, 9 і має бути приведений у відповідність із ними [14, с. 88–94]. Подібні норми є в конституціях інших європейських країн. Наприклад, у статтях 96.1, 95.1 Конституції Іспанії 1978 року йдеться, що законно укладені та офіційно опубліковані в Іспанії міжнародні договори становлять частину її національного законодавства, а укладенню міжнародного договору, який містить норми, що суперечать Конституції, має передувати перегляд останньої.
Співвідношення національного і міжнародного права - це завжди відносини зв'язку і зворотних зв'язків, що утворюють у комплексі взаємодію самостійних систем.
Національне (внутрішньодержавне) і міжнародне право є самостійними, але взаємопов'язаними системами права. Якщо національне право регулює відносини всередині країни, то за допомогою норм міжнародного права регулюються відносини між державами та іншими його суб'єктами, узгоджуються ці відносини, і лише в разі потреби забезпечуються колективним примусом. Як норми міжнародного права не мають безпосередньої дії в національному праві держав-учасниць міжнародного співтовариства, так і норми національного (внутрішньодержавного) права не застосовуються у міжнародно-правовій сфері.
Можна виділити такі форми взаємодії національного і міжнародного права:
1) національне право служить своєрідним джерелом міжнародного права, оскільки норми останнього створюються в результаті угоди між його суб'єктами - суверенними державами, переважно з метою задоволення національних інтересів. Національне право визначає організацію і діяльність держави, її політику не тільки всередині країни, а й на міжнародній арені; через зовнішню політику і дипломатію затверджує правові норми і принципи, закріплені в моральній свідомості свого народу, вітчизняних нормативно-правових актах і тим впливає на міжнародне право. Необхідність об'єднати потенціал двох систем (національної і міжнародної) у справі досягнення та охорони вищих цінностей людської цивілізації вимагає від зовнішньополітичної діяльності кожної держави привносити в міжнародне право успіхи національного права, з урахуванням яких воно оновлюється. Норми національного права, що відображають національні звичаї, традиції і є об'єктивними закономірностями соціального буття, будучи трансформованими в норми міжнародного права, слугують джерелами міжнародного права, зокрема сприяють виникненню міжнародних звичаїв.
За структурою міжнародне право наближається до структури національної системи права (поділ на приватне і публічне, наявність галузей права - економічне, космічне, повітряне, морське, охорони довкілля, кримінальне право та ін.);
2) міжнародне право, його норми і принципи визначають ідейну і нормативну основу національного права. Загальнолюдські принципи і норми, що містяться в міжнародному праві, вимагають від національного права, законів країни бути їх хранителями. Норми права, перш ніж стати частиною національного права, перевіряються на відповідність загальнолюдським цінностям, що містяться в міжнародному праві. Конституції ряду держав закріплюють основні принципи і норми міжнародного права, створюють юридичні гарантії того, що ці принципи і норми будуть враховані державними органами і посадовими особами у внутрішньому житті країни.
У процесі укладення державою різних міжнародних договорів (угод, конвенцій), підписання міжнародних декларацій, вступу в міжнародні організації (вступ України до Ради Європи) національне право збагачується за рахунок міжнародного. Прикладом зв'язку між національним і міжнародним правом є фундаментальна засада міжнародного права pacta sunt servanta ("договорів треба дотримуватися"). Застосування норм міжнародного права у внутрішньодержавній сфері зумовлене принципом сумлінного виконання міжнародних зобов'язань (bona fides), а також формулою статті 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів: "Учасниця не може посилатися на положення свого внутрішнього права як виправдання щодо невиконаного нею договору". За допомогою міжнародних договорів, угод відбувається уніфікація ряду галузей внутрішньодержавного права, тобто приведення до єдності правових норм, що діють у межах різних держав і державних утворень. Наприклад, держава за допомогою норм міжнародного права встановлює ширину територіального моря або стандарти охорони навколишнього середовища чи прав людини, тобто у такий спосіб реалізує і конкретизує норми міжнародного права. Норми внутрішньодержавного права нерідко коригуються при вступі держав у міжнародні і європейські організації. Так, при вступі України до Ради Європи поряд з ратифікацією Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод як обов'язкова умова була висунута ратифікація протоколу до конвенції про скасування норми, що санкціонує страту.
Захист прав людини на внутрішньодержавному рівні менш ефективний, якщо внутрішнє право не відкрите нормам і принципам міжнародного права. У національному праві мають законодавчо закріплюватися дія норм міжнародного права та умови їх реалізації. Принципи співвідношення національного і міжнародного права:
1) принцип пріоритету міжнародного права (міжнародних договорів) над національним - передбачає, що при їх розбіжності застосовуються норми міжнародного права (договору). Цей принцип приймається державами або в законодавчому порядку, або на практиці. Так, у США міжнародний договір, як і Конституцію й закони держави, що видані на її виконання, віднесено до вищих законів країни. У конституціях ряду країн (Німеччини, Греції, Болгарії, Іспанії, Киргизстану, РФ, Литви, Вірменії та ін.) визначено міжнародні договори як складову частину правової системи (або права, або законодавства). Пріоритет міжнародного права перед національним правом супроводжується відповідальністю держави за виконання міжнародно-правових норм і рішень;
2) принцип пріоритету національного права над міжнародним - передбачає, що при розбіжності норм міжнародного і національного права застосовуються норми національного права, оскільки міжнародне право розцінюється як поєднання міжнародно-правових норм різних держав. Вважається, що норми міжнародного права застосовуються у тому випадку, якщо вони не суперечать національному праву;
3) принцип дуалізму - передбачає взаємодію обох систем права (національного і міжнародного), оскільки ґрунтується на визнанні їх наявності.
Сьогодні більшість науковців-правовиків схиляються до думки, що на даний час діє принцип пріоритету міжнародного права (договору) над національним, якщо його норми визнані державою в законодавчому порядку [13, с. 267]. Проте, дане питання є спірним між науковцями та немає чіткого визначення, яке ж право є пріоритетним та вищим, що зумовлює потребу подальшого дослідження та вивчення даного питання.
1.2. Особливості впливу міжнародного права на розвиток, формування та функціонування національного права України.
Питання щодо співвідношення норм міжнародного і національного права, їх юрид
Покликання
1. Чубарев В.Л., Мацко А.С. Україна в міжнародно-правових відносинах. -К.: Юрінком. - 1996. - С. 58-90.
2. Декларація про державний суверенітет України// Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР). - 1990. - № 31, ст.429
3. Про правонаступництво: Закон України від 12 вересня 1991 року// Відомості Верховної Ради України (ВВР).- 1991.- №46.- Ст.617.
4. Про дію міжнародних договорів на території України: Закон України від 10 грудня 1991 року// Відомості Верховної Ради України (ВВР).-1992.- № 10. - Ст. 137
5. Мережко О. О., Неліп М. І. Становлення правової системи України в контексті сучасного міжнародного права. – К. - 1998.
6. Денисов В. Н. Проблема створення публічного порядку в зовнішньополітичній діяльності України/ Суверенітет України і міжнародне право. – К. - 1995.
7. Про міжнародні договори України: Закон України від 22 грудня 1993 року // Відомості Верховної Ради України (ВВР).- 1994.- № 10.- ст.45
8. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадян України щодо офіційного тлумачення статей 55, 64 та 124 Конституції України /Вісник Конституційного Суду України. – 1998. – № 1.
9. Міжнародний довідник конституційного правосуддя. - 1992. -Том VI.
10. Праці юридичного факультету в Загребі. - Загреб. -1992. - Видання 5-6.
11. Європейське право: підручник для вузів / руков. автор. кол-ва і відп. ред. Л. М. Ентін. - М.: Норма.- 2000.
12. Лукашук І. І. Взаємодія міжнародного і внутрішньодержавного права в умовах глобалізації / І. І. Лукашук // Журнал російського права. - 2002. - № 3.
13. Буткевич В. Г. Міжнародне право. Основи теорії: підруч- ник / В. Г. Буткевич, В. В. Мицик, О. В. Задорожній; за заг. ред. В. Г. Буткевича. – К.: Либідь. - 2002.
14. Шаповал В. Конституція і міжнародне право: до питання про взаємозв’язок і взаємовплив / В. Шаповал / Право України. – 2009. – № 7.
15. Гулиев В. Е. Отчужденное госуlарство / В. Е. Гулиев, А. В. Колесников. — М.: Манускрипт, 1998. — 213 с.
16. Осакве К. Сравнительное правоведение в схемах. Общая и Особенная части: учеб. -практ. пособие / К. Осакве. — М. : Дело. - 2002. — 464 с.
17. Оборотов І. Г. Темпоральні грані права / І. Г. Оборотов. — Миколаїв: Іларіон, 2010. — 230 с.
18. Гавердовский А. С. Имплементация норм международного права / А. С. Гавердовский. – К.: Вища школа. - 1980.
19. Загорська М. До питання про імплементацію міжнародних договорів щодо прав людини в національне законодавство / М. Загорська, Л. М. Дешко / Права людини в умовах сучасного державотворення: теоретичні і практичні аспекти: збірник тез доповідей за матеріалами I Міжнародної науково-практичної конференції студентів і молодих вчених (8.12.2006 р.). – Суми: УАБС НБУ. - 2006. – 336 с.
20. Плавич В. П. Імплементація норм і принципів сучасного міжнарод- ного права у внутрішнє право (порівняльно-правові аспекти) / В. П. Плавич / Держава і право: збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. - 2013. – Вип. 60.
21. Руднєва О. М. Міжнародні стандарти прав людини та їх роль в роз- витку правової системи України: теоретична характеристика: автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук / О. М. Руднєва. – Х. - 2011.
22. Захист прав і свобод людини та громадянина в умовах формування правової держави: збірник тез ІІ Всеукр. наук.-практ. конф. – Львів: Видавництво Львівської політехніки. - 2013.
23. Кашіркіна Л. Л. Доктринальні підходи до співвідношення міжнародно-правових та національних норм. - 2009. - № 6.
24. Лукашук І. І. Норми міжнародного права в міжнародній нормативній системі. М.. - 1997.
25. Міжнародне право / відп. ред. Г. В. Ігнатенко, О. І. Тиунов. М., 2006.
26. Тихомиров Ю. А. Публічне право. М. - 1995.
27. Казанский П. Е. Учебник международного права публичного и граж- данского. - Одесса. - 1902
28. Анцелевич Г. О., Покрещук О. О. Міжнародне право. Підручник. К. - Алерта. - 2003.
29. Баймуратов М. А. Международное публичное право: Ученик. – К.: Истина. - 2004.– С. 552
30. Карташкин В. А. Права человека в международном и внутригосудар- ственном праве. – М. - 1995.
31. Добрянський С. П. Хартія Європейського Союзу про основні права як втілення здобутків загальної теорії прав людини / С. П. Добрянський // Бюлетень Мін-ва юстиції України. – 2003. – No 5.
32. Скомороха В. Практика Конституційного суду України як засіб імплементації європейських стандартів прав і свобод людини в Україні // Вісник Конституційного Суду України. – 2000. – No 5.
33. Суворова В. Я. Обеспечение реализации договорных норм международ- ного права (юридическая природа) // Сов. гос. и право. – 1991. – No 9.
34. Левин Д. Б. актуальные проблемы теории международного права. М., Наука. - 1974. - 247 с.
35. Шпакович О. Особливості способів імплементації міжнародно-правових норм // Віче. – 2010. – No 17.
36. Лукашук и. и. Внутригосударственное право о соотношении его норм с нормами международного права /Международное право / Отв. ред. Г. и. тункин. М. - 1982.
37. Лукашук І. І. Национальное право о взаимодействии с международным правом // Международное право. Общая часть. М. -1999. - 265 с..
38. Буткевич В. Г. Согласование международного и внутригосударственного права. К. - 1981 - 125с.
39. Курс міжнародного права: В 7 т. – М. - 1989. – т. 1.
40. Чичерін Б.М, Загальне деражвне право: підручник. - 1894. - 365 с.
41. Загальна декларація прав людини від 10 рудня 1948 року / Офіційний вісник України. – 2008. - №93.
42. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966) / Права людини і професійні стандарти для юристів в документах міжнародних організацій. — Амстердам; К. -1996.
43. Міжнародне право/ ред. А.А. Ковалева и С.В. Черниченко. – М. - 2006.
44. Талалаєв А.Н. Право міжнародних договорів. Том 1: Загальні питання/ Л.Н. Шестаков. М.: Зерцало. - 2009. – 768 с.
45. Орзіх М. Ф. Особистість і право / М. Ф. Орзіх. — М. : Юрид. літ. -1975. - 265 с.
46. Міжнародні стандарти прав людини та їх роль в розвитку правової системи України: теоретична характеристика: автореферат дис. на здоб. наук. ступ. доктора юрид. наук / О. М. Руднєва. – Х. - 2011. - 435 с.
47. Державне управління: європейські стандарти, досвід та адміністративне право І [В.Б. Авер’янов, В.А. Дерець, А.М. Школик та ін.]; за заг. ред. В.Б. Авер’янова. - К. : Юсти- ніан. - 2007. - 288 с.
48. Рибак М.С. Європейські стандарти як шляхи удосконалення діяльності суб’єктів публічної адміністрації І М.С. Рибак. - 2017.
49. Тимощук В.П. Адміністративна процедура та адміністративні послуги. Зарубіжний досвід і пропозиції для України І авт.-упоряд. В.П. Тимощук. - К. - 2003. - 496 с.
50. Луць Л.А. Європейські міждержавні правові системи та проблеми інтеграції з ними правової системи України (теоретичні аспекти): [монографія] І Л.А. Луць. -К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. - 2003. - 304 с.
51. Про центральні органи виконавчої влади: Закон України від 17 берез. 2011 р. II Голос України. - 2011. -№65.
52. Міжнародне право: [підручник для вузів] І ред. Є.В. Ігнатенко, О.І. Тіунов. - 2-е видавництво. - М. : НОРМА-ІНФРА-М. - 2002. - 592 с.
53. Буроменський М. Міжнародно-правові стандарти внутрішньодержавної демократії І М. Буроменський II Вісник Академії правових наук України. - 1997. - № 2 (9). - С. 12-21.
54. Касараба Ю.Я. Адміністративно-правове забезпечення впровадження міжнародно-правових стандартів у діяльність органів міліції України: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право» / Ю.Я. Касараба. -К. - 2009. - 21 с.
55. Конституційне право України: [підручник] І За ред. Ю.М. Тодики, В.С. Журавського. -К.: Ін Юре. - 2002. - 544 с.
56. Солоненко О.М. Сучасні міжнародні стандарти забезпечення прав і свобод людини у діяльності органів внутрішніх справ І О.М. Солоненко II Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ. -2011. -№6,- С. 93-105.
57. Загальна декларація прав людини, 1948 рік II Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи І упор. Ю.К. Качуренко. - 2-ге вид. - К.: Юрінформ. - 1992. - 199 с.
58. Шмельова Е Юридичні механізми забезпечення прав людини/Е Шмельова//Право України. -1994. -№ 10.
59. Віденська конвенція про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua /laws/show/995_118
60. Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 року. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_015
61. Конституція України: Закон України від 28 червня 1996 року № 254к/96-ВР// Верховна Рада України.
62. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 року. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_043
63. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права від 19 жовтня 1973 року. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_042
64. Конвенція ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року (Конвенція ратифікована Постановою ВР №789-ХІІ (789-12) від 27 лютого 1991 р.).[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_021
65. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_004
66. Тункин Г. И. Теория международного права. – М. - 2000. – С. 36.
67. Квічень Р. Місце міжнародних угод в правовій системі польської держави. - Варшава, 2000. - С. 12.
68. Тріпель Н. Зв'язок між внутрішнім правом та міжнародним правом // Книга курсів (РПЦ).-1923 (I). - 123 с.
69. Анцілітті Д. Курс міжнародного права: У 2 Т., Т. 1. -М., 1961.-С. 196.
70. Буткевич В.Г. Міцик В.В., Задорожний О.В. Міжнародне право. Основи теорії. Підручник. – К. - 2002. – С. 249.
71. Мюлерсон Р.А. Співвідношення міжнародного і національного права. -М. - 1982.
72. Гегель Г.В.Ф. Принципи юридичної філософії. - Варшава, - 1969 р - 468 с.
73. Вишинський А.Я. Питання міжнародного права і международной політики. М: Юрнздат. - 1949.
74. Кельсен Х., Системні звіти між внутрішнім правом та міжнародним публічним правом //Перше видання. - 1926 (IV). Т. 14. - С. 358.
75. Вердрос А. Фонд міжнародного права // РДЦ. - 1927 (I). Т. 16. - С. 326.
76. Хлестов, О. Н. Міжнародне право і Росія // Московський журнал международного права. - М.: 1994. - No 4. - С. 55.
77. Ануфрієва Л.П. .. Співвідношення міжнародного публічного та міжнародного приватного права: правові категорії. - М. - Спарк, 2002. - С. 378
78. Положення Верховного суду. - Адміністративна, трудове та соціальне забезпечення палати від 15 червня 1993 р., Ref. ACT I PRN 54/93.
79. Казанський П. Е. - Введення в курс міжнародного права. – 1901. – 386 с.
80. Лукашук І. І. Глобалізація, держава, право, XXI століття. - М. - 2000. - С. 203-208.
81. Фердросс А. - Міжнародне право. М., 1959. - С. 28.
2. Декларація про державний суверенітет України// Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР). - 1990. - № 31, ст.429
3. Про правонаступництво: Закон України від 12 вересня 1991 року// Відомості Верховної Ради України (ВВР).- 1991.- №46.- Ст.617.
4. Про дію міжнародних договорів на території України: Закон України від 10 грудня 1991 року// Відомості Верховної Ради України (ВВР).-1992.- № 10. - Ст. 137
5. Мережко О. О., Неліп М. І. Становлення правової системи України в контексті сучасного міжнародного права. – К. - 1998.
6. Денисов В. Н. Проблема створення публічного порядку в зовнішньополітичній діяльності України/ Суверенітет України і міжнародне право. – К. - 1995.
7. Про міжнародні договори України: Закон України від 22 грудня 1993 року // Відомості Верховної Ради України (ВВР).- 1994.- № 10.- ст.45
8. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадян України щодо офіційного тлумачення статей 55, 64 та 124 Конституції України /Вісник Конституційного Суду України. – 1998. – № 1.
9. Міжнародний довідник конституційного правосуддя. - 1992. -Том VI.
10. Праці юридичного факультету в Загребі. - Загреб. -1992. - Видання 5-6.
11. Європейське право: підручник для вузів / руков. автор. кол-ва і відп. ред. Л. М. Ентін. - М.: Норма.- 2000.
12. Лукашук І. І. Взаємодія міжнародного і внутрішньодержавного права в умовах глобалізації / І. І. Лукашук // Журнал російського права. - 2002. - № 3.
13. Буткевич В. Г. Міжнародне право. Основи теорії: підруч- ник / В. Г. Буткевич, В. В. Мицик, О. В. Задорожній; за заг. ред. В. Г. Буткевича. – К.: Либідь. - 2002.
14. Шаповал В. Конституція і міжнародне право: до питання про взаємозв’язок і взаємовплив / В. Шаповал / Право України. – 2009. – № 7.
15. Гулиев В. Е. Отчужденное госуlарство / В. Е. Гулиев, А. В. Колесников. — М.: Манускрипт, 1998. — 213 с.
16. Осакве К. Сравнительное правоведение в схемах. Общая и Особенная части: учеб. -практ. пособие / К. Осакве. — М. : Дело. - 2002. — 464 с.
17. Оборотов І. Г. Темпоральні грані права / І. Г. Оборотов. — Миколаїв: Іларіон, 2010. — 230 с.
18. Гавердовский А. С. Имплементация норм международного права / А. С. Гавердовский. – К.: Вища школа. - 1980.
19. Загорська М. До питання про імплементацію міжнародних договорів щодо прав людини в національне законодавство / М. Загорська, Л. М. Дешко / Права людини в умовах сучасного державотворення: теоретичні і практичні аспекти: збірник тез доповідей за матеріалами I Міжнародної науково-практичної конференції студентів і молодих вчених (8.12.2006 р.). – Суми: УАБС НБУ. - 2006. – 336 с.
20. Плавич В. П. Імплементація норм і принципів сучасного міжнарод- ного права у внутрішнє право (порівняльно-правові аспекти) / В. П. Плавич / Держава і право: збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. - 2013. – Вип. 60.
21. Руднєва О. М. Міжнародні стандарти прав людини та їх роль в роз- витку правової системи України: теоретична характеристика: автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук / О. М. Руднєва. – Х. - 2011.
22. Захист прав і свобод людини та громадянина в умовах формування правової держави: збірник тез ІІ Всеукр. наук.-практ. конф. – Львів: Видавництво Львівської політехніки. - 2013.
23. Кашіркіна Л. Л. Доктринальні підходи до співвідношення міжнародно-правових та національних норм. - 2009. - № 6.
24. Лукашук І. І. Норми міжнародного права в міжнародній нормативній системі. М.. - 1997.
25. Міжнародне право / відп. ред. Г. В. Ігнатенко, О. І. Тиунов. М., 2006.
26. Тихомиров Ю. А. Публічне право. М. - 1995.
27. Казанский П. Е. Учебник международного права публичного и граж- данского. - Одесса. - 1902
28. Анцелевич Г. О., Покрещук О. О. Міжнародне право. Підручник. К. - Алерта. - 2003.
29. Баймуратов М. А. Международное публичное право: Ученик. – К.: Истина. - 2004.– С. 552
30. Карташкин В. А. Права человека в международном и внутригосудар- ственном праве. – М. - 1995.
31. Добрянський С. П. Хартія Європейського Союзу про основні права як втілення здобутків загальної теорії прав людини / С. П. Добрянський // Бюлетень Мін-ва юстиції України. – 2003. – No 5.
32. Скомороха В. Практика Конституційного суду України як засіб імплементації європейських стандартів прав і свобод людини в Україні // Вісник Конституційного Суду України. – 2000. – No 5.
33. Суворова В. Я. Обеспечение реализации договорных норм международ- ного права (юридическая природа) // Сов. гос. и право. – 1991. – No 9.
34. Левин Д. Б. актуальные проблемы теории международного права. М., Наука. - 1974. - 247 с.
35. Шпакович О. Особливості способів імплементації міжнародно-правових норм // Віче. – 2010. – No 17.
36. Лукашук и. и. Внутригосударственное право о соотношении его норм с нормами международного права /Международное право / Отв. ред. Г. и. тункин. М. - 1982.
37. Лукашук І. І. Национальное право о взаимодействии с международным правом // Международное право. Общая часть. М. -1999. - 265 с..
38. Буткевич В. Г. Согласование международного и внутригосударственного права. К. - 1981 - 125с.
39. Курс міжнародного права: В 7 т. – М. - 1989. – т. 1.
40. Чичерін Б.М, Загальне деражвне право: підручник. - 1894. - 365 с.
41. Загальна декларація прав людини від 10 рудня 1948 року / Офіційний вісник України. – 2008. - №93.
42. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966) / Права людини і професійні стандарти для юристів в документах міжнародних організацій. — Амстердам; К. -1996.
43. Міжнародне право/ ред. А.А. Ковалева и С.В. Черниченко. – М. - 2006.
44. Талалаєв А.Н. Право міжнародних договорів. Том 1: Загальні питання/ Л.Н. Шестаков. М.: Зерцало. - 2009. – 768 с.
45. Орзіх М. Ф. Особистість і право / М. Ф. Орзіх. — М. : Юрид. літ. -1975. - 265 с.
46. Міжнародні стандарти прав людини та їх роль в розвитку правової системи України: теоретична характеристика: автореферат дис. на здоб. наук. ступ. доктора юрид. наук / О. М. Руднєва. – Х. - 2011. - 435 с.
47. Державне управління: європейські стандарти, досвід та адміністративне право І [В.Б. Авер’янов, В.А. Дерець, А.М. Школик та ін.]; за заг. ред. В.Б. Авер’янова. - К. : Юсти- ніан. - 2007. - 288 с.
48. Рибак М.С. Європейські стандарти як шляхи удосконалення діяльності суб’єктів публічної адміністрації І М.С. Рибак. - 2017.
49. Тимощук В.П. Адміністративна процедура та адміністративні послуги. Зарубіжний досвід і пропозиції для України І авт.-упоряд. В.П. Тимощук. - К. - 2003. - 496 с.
50. Луць Л.А. Європейські міждержавні правові системи та проблеми інтеграції з ними правової системи України (теоретичні аспекти): [монографія] І Л.А. Луць. -К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. - 2003. - 304 с.
51. Про центральні органи виконавчої влади: Закон України від 17 берез. 2011 р. II Голос України. - 2011. -№65.
52. Міжнародне право: [підручник для вузів] І ред. Є.В. Ігнатенко, О.І. Тіунов. - 2-е видавництво. - М. : НОРМА-ІНФРА-М. - 2002. - 592 с.
53. Буроменський М. Міжнародно-правові стандарти внутрішньодержавної демократії І М. Буроменський II Вісник Академії правових наук України. - 1997. - № 2 (9). - С. 12-21.
54. Касараба Ю.Я. Адміністративно-правове забезпечення впровадження міжнародно-правових стандартів у діяльність органів міліції України: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право» / Ю.Я. Касараба. -К. - 2009. - 21 с.
55. Конституційне право України: [підручник] І За ред. Ю.М. Тодики, В.С. Журавського. -К.: Ін Юре. - 2002. - 544 с.
56. Солоненко О.М. Сучасні міжнародні стандарти забезпечення прав і свобод людини у діяльності органів внутрішніх справ І О.М. Солоненко II Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ. -2011. -№6,- С. 93-105.
57. Загальна декларація прав людини, 1948 рік II Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи І упор. Ю.К. Качуренко. - 2-ге вид. - К.: Юрінформ. - 1992. - 199 с.
58. Шмельова Е Юридичні механізми забезпечення прав людини/Е Шмельова//Право України. -1994. -№ 10.
59. Віденська конвенція про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua /laws/show/995_118
60. Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 року. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_015
61. Конституція України: Закон України від 28 червня 1996 року № 254к/96-ВР// Верховна Рада України.
62. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 року. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_043
63. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права від 19 жовтня 1973 року. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_042
64. Конвенція ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року (Конвенція ратифікована Постановою ВР №789-ХІІ (789-12) від 27 лютого 1991 р.).[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_021
65. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_004
66. Тункин Г. И. Теория международного права. – М. - 2000. – С. 36.
67. Квічень Р. Місце міжнародних угод в правовій системі польської держави. - Варшава, 2000. - С. 12.
68. Тріпель Н. Зв'язок між внутрішнім правом та міжнародним правом // Книга курсів (РПЦ).-1923 (I). - 123 с.
69. Анцілітті Д. Курс міжнародного права: У 2 Т., Т. 1. -М., 1961.-С. 196.
70. Буткевич В.Г. Міцик В.В., Задорожний О.В. Міжнародне право. Основи теорії. Підручник. – К. - 2002. – С. 249.
71. Мюлерсон Р.А. Співвідношення міжнародного і національного права. -М. - 1982.
72. Гегель Г.В.Ф. Принципи юридичної філософії. - Варшава, - 1969 р - 468 с.
73. Вишинський А.Я. Питання міжнародного права і международной політики. М: Юрнздат. - 1949.
74. Кельсен Х., Системні звіти між внутрішнім правом та міжнародним публічним правом //Перше видання. - 1926 (IV). Т. 14. - С. 358.
75. Вердрос А. Фонд міжнародного права // РДЦ. - 1927 (I). Т. 16. - С. 326.
76. Хлестов, О. Н. Міжнародне право і Росія // Московський журнал международного права. - М.: 1994. - No 4. - С. 55.
77. Ануфрієва Л.П. .. Співвідношення міжнародного публічного та міжнародного приватного права: правові категорії. - М. - Спарк, 2002. - С. 378
78. Положення Верховного суду. - Адміністративна, трудове та соціальне забезпечення палати від 15 червня 1993 р., Ref. ACT I PRN 54/93.
79. Казанський П. Е. - Введення в курс міжнародного права. – 1901. – 386 с.
80. Лукашук І. І. Глобалізація, держава, право, XXI століття. - М. - 2000. - С. 203-208.
81. Фердросс А. - Міжнародне право. М., 1959. - С. 28.